Чи справедливі українські судді? Чим складніші умови діяльності та відносини, що склалися в суспільстві, тим вищими повинні бути вимоги до моральних якостей людини в мантії

Статистика довіри

Впродовж 2010 року до судів першої інстанції надійшло 6 млн 436 тис. справ і матеріалів, до апеляційних — 458 тис. справ, а середньомісячне навантаження на одного суддю місцевого загального суду становило 119,8 справ і матеріалів. При цьому 2010 року скасовано та змінено вироки щодо майже 7 тис. осіб, що становить 4% від загальної кількості засуджених і виправданих. У цивільних справах скасовано або змінено за цей період близько 40 тис. рішень, у справах про адміністративне правопорушення — 8,6 тис. У 2010 році загальні суди розглянули також значну кількість справ у порядку адміністративного судочинства. Із них скасовано та змінено 86,4 тис. постанов. Таким чином, у 2010-му судді помилилися при прийнятті рішень у понад 2,2% справ. Більш як 97% спорів вирішено відповідно до закону, а ухвалені вердикти визнані законними й обгрунтованими або ж не оскаржені до вищих інстанцій, що свідчить про справедливий розгляд.

Упродовж 2014 року на розгляді місцевих загальних судів перебувало понад 3 млн 206 тис. справ і матеріалів. Така відмінність порівняно з 2010-м пояснюється тим, що до цієї кількості не входили так звані соціальні справи, які раніше розглядалися в порядку адміністративного судочинства. У провадженні апеляційних судів перебувало 305,9 тис. справ і матеріалів. Середньомісячне навантаження на суддю місцевого суду (відповідно до штатної чисельності) становило 58,5 справ і матеріалів.

Кількість рішень судів, скасованих або змінених у цивільних справах, сягала понад 30 тис., у кримінальних — 19 тис., у справах про адміністративні правопорушення — 5 тис. Отже, у 2014 році чисельність неправильних рішень зменшилася до 1,7%. Тобто більш ніж 98% вердиктів — законні, обгрунтовані та справедливі.

Якщо навіть припустити, що в кожній справі було лише два учасники, то кожен другий позивач, відповідач, потерпілий або інша особа, залучена до участі в ній, мають бути задоволені такими рішеннями. А це понад 3 млн громадян, установ, організацій. За один рік! Тобто за 5 років «виграли» справи більш ніж 15 млн осіб і стільки ж «програли». Невідомо, чи погодилися вони зі справедливістю рішень, але їх не оскаржували.

При цьому судді відправляли правосуддя, маючи надзвичайне, за межами розумного, навантаження. А хто вони в державі та чи є судді справедливими? Адже сьогодні чи не у всіх проблемах суспільства винними роблять людину в мантії, судову систему.

Свідомий вибір і добір

Публічне правосуддя, метою якого є належний захист порушеного чи оспорюваного права, свободи та охоронюваного законом інтересу, стосується універсальної категорії — справедливості. Поняття «справедливість» охоплює всі сфери життя, вона є динамічним центром системи звичаїв або моралі. Реалізація права на судовий захист означає припинення конфліктної чи спірної ситуації шляхом справедливого й неупередженого її обговорення незалежним судом, яке відбувається публічно, відкрито й гласно. Особа, яка здійснює справедливе правосуддя і ухвалює справедливе рішення у справі, може вважатися справедливим суддею.

Законодавство містить сукупність вимог до статусу судді. Цей статус має як формально-статичну, так і реально-динамічну модифікації. Державна влада за допомогою суддівського співтовариства може наділити ним громадянина, вона ж за наявності законних підстав для цього вправі позбавити його статусу судді, припинивши повноваження.

Однак реалізація принципу незалежності суду, забезпечення справедливого правосуддя в Україні сприймаються багатьма громадянами, міжнародною спільнотою як химери, оскільки законодавча та виконавча влади бачать судову як загрозу власному баченню демократії, справедливості та правової держави. Натомість відсутність реальних кроків у цьому напрямку помітна після зміни політичної ситуації в державі чи Уряді, після зміни прапорів політичних сил у парламенті. Невідомо, чи можуть заклики до зменшення зарплат або пенсій суддів покращити ситуацію із суддівськими помилками, але те, що це яскрава демонстрація влади, — очевидно.

Відновлення доброчесності суддів і усунення корупційних ризиків при доборі кадрів, контроль за обґрунтованістю рішень, подолання заформалізованості процедури притягнення суддів до відповідальності, корпоративності та закритості в розгляді справ, оприлюднення результатів вирішення спорів — це, мабуть, перші кроки на шляху до відновлення довіри, формування образу чесного й справедливого українського судді.

Права й обов’язки судді, на мою думку, публічні, оскільки є наслідком його свідомого вибору. Правоздатність, тобто можливість кандидата виконувати обов’язки судді, визначається за допомогою добору за певними соціальними та професійними критеріями, які зазначені в ст.66 закону «Про судоустрій і статус судді» та мають цензовий зміст.

Правоздатність судді встановлюється державою, так би мовити, селективним методом: ним може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту й відповідає певним умовам, які висуваються до кандидатів Конституцією, законами України.

У цьому переліку є умова, яка вимагає проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів кількох спеціальних перевірок, які належать до параметрів соціальної чистоти або tabula rasa справедливого судді (ст.70 закону «Про судоустрій і статус суддів», закон «Про очищення влади»). Цю, а також усі інші умови слід віднести до спеціальних вимог, що перевищують звичайний рівень можливості вільного використання належних громадянину сил та здібностей. Такі обмеження узгоджуються із загальним принципом, передбаченим ст.64 Конституції.

Освітній, професійний і габілітаційний цензи слід віднести до зовнішніх або формальних ознак придатності кандидата до судової діяльності.

Інший етап селективного добору, на якому встановлюється відсутність представницького мандата, економічних зв’язків із суспільством у вигляді підприємництва, належності до політичних партій, реалізується на стадії наділення судді повноваженнями. І це вимагає підвищеної відповідальності з боку ВККС, аби не допустити до суддівського корпусу випадкових людей.

Правоздатність і дієздатність судді встановлюється державною владою, а свобода справедливого судді ґрунтується на підкоренні Конституції та законам України (ст.129 Конституції, ст.6 закону «Про судоустрій і статус суддів»). У цьому сенсі критерії правоздатності та дієздатності судді мають публічно-правовий зміст і характер, що відрізняє їх від приватних форм право- та дієздатності фізичних і юридичних осіб, передбачених стст.25, 26, 30, 91, 92 Цивільного кодексу.

Негативна деонтологія

Належність та причетність до судової влади є джерелом, першопричиною авторитету судді, який знаходить своє відтворення передусім у статусі та званні судді. Відомо, що авторитет здобувається завдяки громадській активності. Однак авторитет судді передбачає певні обов’язки, які можна назвати швидше обмеженнями, заборонами та утриманням від дій. У літературі це називається негативною деонтологією.

Більш детально остання висвітлена в Кодексі суддівської етики, затвердженому ХІ з’їздом суддів 22 лютого 2013 року.

Вступаючи на посаду, суддя присягає Українському народові об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, чесно і сумлінно здійснювати повноваження та виконувати обов’язки судді, дотримуватися етичних принципів і правил поведінки, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.

Дотримання цих вимог має на меті забезпечити довіру до суду, виключити упередженість стосовно сторін процесу та особисту пристрасть. Разом з тим порушення етичних норм КСЕ може стати підставою притягнення до дисциплінарної відповідальності (ст.92 закону «Про судоустрій і статус суддів»). Це означає, що кодекс фактично має нормативний характер, однак передбачає додаткові підстави притягнення до відповідальності.

Для порівняння з деякими абстрактно сформульованими у КСЕ етичними обов’язками можна навести прості й привабливі 10 заповідей для суддів-початківців, прийнятих Американською асоціацією юристів у 1990 році:

1. Будьте добрими.

2. Будьте терпимими.

3. Будьте достойними.

4. Не сприймайте себе надто серйозно.

5. Лінивий суддя — поганий суддя.

6. Не бійтеся скасування ваших рішень вищими інстанціями.

7. Не буває неважливих справ.

8. Будьте оперативними.

9. Користуйтесь здоровим глуздом.

10. Моліть божественне провидіння про допомогу й напуття.

Таким чином, параметри для забезпечення неупередженого й справедливого судового розгляду майже одні й ті самі. Однак принципів негативної деонтології значно менше, і вони регулюють поведінку судді в усіх ситуаціях. Наприклад, замість засади справедливості припис про здоровий глузд.

До діяльності судді повинні висуватися правові та моральні вимоги, оскільки, з одного боку, належність та причетність до судової влади є першопричиною авторитету судді, а з другого — судді мають моральний обов’язок охороняти авторитет судової влади, примножувати його. Відображенням цього є текст присяги українського судді.

Право на справедливість

12 лютого минулого року Верховна Рада ухвалила закон «Про забезпечення права на справедливий суд». При цьому парламент указував, що для забезпечення справедливого правосуддя (до ухвалення змін до Конституції) вкрай необхідно внести зміни до деяких законодавчих актів стосовно судоустрою та судочинства. Проте, аналізуючи новели цього акта, виникає бажання зіставити його назву і зміст, а також дати відповідь на запитання: чи можна такими законодавчими механізмами забезпечити суцільну справедливість суддів?

Відомо, що справедливість — категорія не тільки правова, а й, швидше за все, моральна. За своїми соціальними здібностями та можливостями люди не можуть бути рівними у всьому, і застосування правової рівності до фактично нерівних між собою суб’єктів іноді апріорі виглядає несправедливо. Втім, для правосуддя першочергове значення має саме правова справедливість.

Що стосується справедливості як категорії соціальної філософії, то ми сприймаємо її через призму філософського й етичного універсалізму: добро, зло, благо, щастя, світ, пітьма, хаос, правда, неправда тощо. Моральні ідеали, загальновизнані вимоги моралі, як правило, знаходять своє відображення в нормах права, але з позиції правової всеосяжності та рівного поширення загальнообов’язкових правил на всіх суб’єктів правовідносин.

Соціальна засада справедливості передбачає рівність у правах і свободах, рівність в обов’язках та рівність у відповідальності перед судом. Така концепція закріплена у ст.10 Загальної декларації прав людини 1948 року, яка встановлює рівність перед законом і рівність перед судом.

Обов’язком справедливого суду, а значить і справедливого судді, є забезпечення рівноправ’я сторін. У контексті публічного правосуддя реалізується процесуальна свобода, змістом якої є обсяг належних сторонам прав. Змагальність забезпечується за правилами, встановленими процесуальними кодексами. Тут етика відповідальності реалізується через права і свободи, оскільки справедливим уважатиметься суддя (суд), який забезпечив рівність громадянина не тільки перед матеріальним, а й процесуальним законами, належним чином організував змагальний для сторін процес. «Справедливість, як і істина, — це єдність процесу і результату» (Гегель). Саме тому міжнародні стандарти передбачають право на судовий захист у рамках справедливого розгляду, а не тільки справедливого рішення.

«Сутінки справедливості»

Обов’язком справедливого судді є розгляд справи в розумні строки (п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Ця вимога пов’язана із самою суттю і змістом поняття «дія закону в часі», загальним поняттям про постійне оновлення позитивного права. Відомо, що суспільні відносини змінюються, і це викликає потребу в їхньому іншому законодавчому забезпеченні. Така ж ситуація із судовим рішенням, яке виноситься з невиправданою затримкою, адже із часом воно втрачає практичний зміст для суб’єкта процесу. Так, рішення суду про задоволення позову про захист честі та гідності, що буде ухвалене через 3—4 роки, вже не матиме значення для позивача.

Тяганина у справі — це «сутінки справедливості», коли її встановлення, або «світанок», не настає, тобто відбувається накладення «сірого на сіре». Очікування права, його захисту, що тривалий час не відбувається, призводить до того, що правосуддя породжує відчай, безнадійність, зневіру в справедливості судді.

Процесуальне законодавство України містить норми про строки розгляду справи та визначає критерії їх розумності. Дотримання цих строків є обов’язком справедливого судді. Та чи можливо це в теперішніх умовах при наявному навантаженні, за відсутності повного складу суддів тощо?

Вище згадувалося про кількість справ, що має розглянути середньостатистичний суддя. Додамо, що в І півріччі 2015 року цей показник суттєво зменшився через ситуацію на сході України та в Автономній Республіці Крим. Тепер навантаження на суддю місцевого суду (відповідно до штатної чисельності) становить 56,6, апеляційного — 17,2 справ і матеріалів на місяць. Надходження касаційних скарг, справ та заяв на кожного працюючого володаря мантії судової палати у цивільних справах ВСС становило 117,7, у кримінальних — 34 справи і матеріали щомісячно. Чи можна кваліфіковано вирішити, грамотно, чітко, мотивовано й обґрунтовано викласти рішення у цих справах за відведений законом строк, залишаючись при цьому справедливим і сумлінним? Чи можливо вислухати і почути у кожній справі усі сторони, підсудних, свідків, експертів, представників органів державної влади і місцевого самоврядування, дослідити кожний доказ у справі і кожний її аркуш, чи має час суддя кожну справу й кожну правову ситуацію зрозуміти й оцінити на відповідність закону за умови, що в районному суді це 3—4 справи щоденно, а в касаційній інстанції — 10?

Практика дає позитивну відповідь на це запитання. Адже близько 98% рішень судів усім цим критеріям відповідає. Однак чи є в Україні інші практикуючі юристи, які працюють з таким самим навантаженням? Запитання риторичне!

Тут в дію вступає інша складова етики та моралі, така як виправданість у затримці правосуддя, що передбачає поважність причин порушення строків розгляду. Вони можуть бути пов’язані як із правомірними діями суду (зупинення провадження та інше), так і з активністю сторін, котрі використовують ресурс часу у своїх інтересах, ускладнюючи тим самим рух справи (пред’явлення зустрічних вимог, клопотання тощо).

На мою думку, в умовах забезпечення засади змагальності, коли кожна сторона зобов’язана самостійно довести ті обставини, на які посилається, за відсутності активності суду (як це було раніше) нівелюється значення встановлених строків розгляду. Справедливий суддя не може ухвалювати рішення, посилаючись на те, що вони закінчуються, якщо сторони доводять наявність інших доказів, які слід витребувати для законного й обґрунтованого рішення тощо. Але від судді залежить визначення строку для надання доказів і усвідомлення самого поняття «розумний строк». Адже він не може бути безмежний.

Прикметним є рішення Європейського суду з прав людини про оцінку дотримання вимог п.1 ст.6 конвенції в частині розумного строку розгляду у справі «Кеніг проти Німеччини» від 28.06.78. Зокрема, щодо невиправданої затримки правосуддя наводилася така аргументація: «Даючи загальну оцінку всіх... факторів, Суд дійшов висновку, що затримки, викликані складністю справи й поведінкою заявника, самі по собі не виправдовують тривалість судового розгляду. В Суду склалася думка, що головна причина полягає в тому, як велася справа. Суд установив, що в четвертої палати була можливість завершити процес раніше. Враховуючи, що розгляд розпочався 13.06.67 та завершився 22.06.77, Суд дійшов виснов-ку, що був перевищений «розумний строк», передбачений п.1 ст.6. Суд визнає, що зупинення провадження може вплинути на тлумачення поняття «розумний строк». Однак у світлі загальної тривалості розгляду справи й довгої невпевненості, в якій перебував заявник, Суд не може навіть через причину зупинення провадження відступити від тієї оцінки строку, яка ним дана».

Поняття «розумний строк» не має чіткого юридичного визначення, оскільки залежить від багатьох чинників. Значення часу для судового розгляду зумовлюється його завданням — забезпечення права на судовий захист. Саме тому вимоги про розумний строк і справедливий розгляд є невід’ємними.

Таким чином, справедливим може вважатися суддя, який розглядає справи у встановлений законом або розумний строки, демонструє належну повагу до прав сторін і вирішує питання без зайвих витрат і затримок. Суддя повинен вести контроль за справами, аби уникнути тяганини. Він повинен дотримуватися й поважати закон і завжди діяти так, аби його вчинки зміцнювали довіру людей до чесності й неупередженості судової влади.

Чи можна вимагати від судді стійкості, моральності, бездоганної поведінки у теперішніх, украй складних умовах життя? Відповідь може бути одна: не тільки можна, а й необхідно.

Якщо правильно розуміти зміст правосуддя, його завдання, то виходить, що чим складніші умови діяльності суду та відносини, які склалися в суспільстві, тим вищими повинні бути вимоги до моральних якостей судді. З другого боку, справедливим може бути лише той суддя, який відправляє правосуддя в справедливому суспільстві. У суспільстві, де поважають закон і де сам закон є справедливим.

Напрями вдосконалення

Питання вдосконалення судочинства обговорювалося й обговорюється часто. Запропоновані конституційні зміни також мають уплинути на його вирішення. Проте необхідно запроваджувати й інші дієві механізми, аби підвищити доступність, якість та ефективність правосуддя. Без цього судочинство не буде сприйматися суспільством як справедливе.

Так, має бути забезпечена безумовна й реальна доступність правосуддя. На заваді цьому нині стоїть суттєве збільшення судового збору, розмежу-вання видів юрисдикції та певною мірою наділення Верховного Суду повноваженнями «повторної» касації, що, у свою чергу, не сприяє дотриманню принципу правової визначеності.

Після запровадження з 1.09.2015 нових ставок судового збору потрібно згадати рекомендацію №R(93)1 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо сприяння ефективному доступу найбідніших верств населення до судів.

Має бути вирішене питання якнайширшого залучення громадян до відправлення правосуддя. Участь у розгляді справ народних засідателів, присяжних — це той напрям, що дозволить відновити довіру суспільства до суду, зробити свій внесок у правову освіченість людей, певною мірою подолати корупційні ризики та сприяти правопорядку.

Ще одним напрямом убачається вдосконалення процесуальних форм відправлення правосуддя, зокрема різних категорій спорів, доказів, що можуть бути використані, широке застосування технічних засобів, комунікація між судами, між судами й учасниками процесу, реальне запровадження обов’язковості правових позицій ВС, у тому числі для нього самого.

Наступним напрямом має стати вдосконалення виконавчого провадження й примусового виконання судових рішень. Невиконання останніх не тільки сприяє невдоволенню суспільства діяльністю судової системи, а й викликає справедливе обурення всією державною владою та утверджує правовий нігілізм.

Неможливо обійти увагою й запровадження альтернативних методів розв’язання спорів. Тут потрібно згадати інститути медіації та мирових суддів, а також відповідні зміни до Основного Закону. Із цього приводу КМ РЄ ще 1986 року запропонував європейським державам визначити органи поза судовою системою, до яких сторони зможуть звертатися для розв’язання позовних спорів на невеликі суми й з питань деяких конкретних галузей права.

І, нарешті, вдосконалення нотаріату та нотаріальної діяльності. Доступність та ефективність судового захисту в Україні можна й потрібно підвищувати саме за рахунок розширення компетенції та вдосконалення системи позасудових органів приватноправової юрисдикції зі збереженням подальшого судового контролю.

На завершення згадаю слова Святого Писання:

«Коли б у суді була тобі неясна справа між кров’ю та кров’ю, між суперечкою та суперечкою і між раною та раною… то встанеш і підеш… до судді, що буде в тих днях, і допитаєшся, і вони дадуть тобі слово присуду.  І ти поступиш за тим словом, що подадуть тобі… і будеш пильнувати робити все так, як навчать тебе. Ти поступиш за законом, що навчать тебе, і за вироком, що скажуть тобі, не відступиш ні праворуч, ні ліворуч від слова, що подадуть тобі. А коли хто через зухвалість не послухається… судді, то помре той… А ввесь народ буде слухати та буде боятися і вже не буде поступати зухвало» («Повторення закону», розд.17).

ОЛЕГ ТКАЧУК, суддя Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ