Суддя з Київщини пішов добровольцем захищати Україну

– Пане Вікторе, розкажіть читачам дещо про себе.

– Народився в Баришівському районі, нині це село вже в межах Згурівського району. Після закінчення школи та навчання в ДТСААФ був призваний до лав Радянської армії. Служив два роки водієм-автослюсарем в танковому полку Південної групи військ в Угорщині. Після служби працював фрезерувальником на заводі у Львові. Мої друзі переважно навчалися у вишах Києва, я ж вступив до юридичного інституту в Харкові. Після навчання за направленням навчався на Вищих курсах КДБ СРСР в Києві та був направлений до Переяслава. Після серпневих подій 1991 року (так званого ГКЧП) написав рапорт про звільнення з органів. Після піврічних роздумів написав заяву про бажання працювати в народному господарстві. В 1992 році на сесії обласної ради був обраним суддею Переяслав-Хмельницького міського суду.

– Коли ви прийняли рішення піти добровольцем до Збройних сил?

– У березні 2014 року, коли почалася перша хвиля мобілізації, я звернувся до військкомату, проте там мені відмовили, бо я суддя і вік уже маю не мобілізаційний. Проте осторонь тих подій разом з друзями-мисливцями не лишилися. Отримавши згоду від начальника міського відділу міліції, організували, як ми назвали, «партизанський загін» на випадок вторгнення російських військ. Складна ситуація тоді була, але я впевнений, що якби Путін пішов війною на нас, то в російського окупанта горіла б земля під ногами. Оскільки не призвали нас, то ми організували допомогу військовикам. Продукти харчування, спальні мішки, каски та каремати на власному транспорті доставляли бійцям на кордон з Росією. Відверто скажу, що стан війська тоді був катастрофічним – окрім «калаша», у військових не було нічого, армія була розграбована – від наметів до техніки. Нині ж військо боєздатне, тому і росіяни перестали говорити про «Новоросію», ні клаптика своєї землі ми нікому не віддамо.

На початку минулого року вийшов указ Президента, в якому мобілізаційний вік був піднятий до 60 років. Поговоривши з дружиною, я прийшов до військкомату. Як виявилось, у військкоматі моїх документів не було – ні в паперовому, ні в електронному вигляді. Відновив свої документи доволі швидко – залишився військовий квиток та посвідчення офіцера. Пройшовши медичну комісію, був визнаний придатним до служби у Збройних силах. Мені хотілося потрапити до бойової частини. В кінці січня був направлений в 3-й реактивний артилерійський дивізіон «Ураган», який розгорнутий в місті Миргороді Полтавської області.

– Розкажіть про ваш військовий підрозділ.

– Нині, згідно з Мінськими домовленостями, з передової відведена важка техніка. Але наша частина в постійній бойовій готовності, ворог повинен знати, що в будь-яку хвилину бійці та офіцери виконають свій патріотичний обов’язок і прикриють територію від міста Маріуполь до кордону з Росією в Луганській області. Бригадою з 2008 року, з першого дня заснування, командує полковник Ісмаілов Валерій Шапазович, і я є його помічником з правової роботи. Ті, хто повертається з передової у відпустки, зоною АТО вже її не називають – вони кажуть, що на Сході іде війна.

3 вересня 2014 року близько 22:30 один із базових таборів сил АТО, що базувався в Луганській області поблизу Старобільська, і в якому перебували 38 бійців 27-го Сумського реактивного артилерійського полку, було обстріляно з території Російської Федерації з реактивної системи залпового вогню «Смерч». Загинули 15 військових. 27-й реактивний артилерійський полк укомплектований переважно бійцями із Сумської та Полтавської областей. В бригаді шанують пам’ять полеглих героїв. Їхній подвиг за свободу України забутий не буде ніколи…

– Які у вас обов’язки?

– Юридична допомога бійцям та консультація командира з правових питань. Головна проблема у війську – це вживання алкогольних напоїв військовими. Такі горе-солдати говорять: «Нас мобілізували на війну, хочемо викинути російських найманців та сепарів геть з України, а доводиться займатися не військовою справою, це дуже нудно…». Я переконаний, що у війську повинна бути залізна дисципліна, а до тих, хто її порушує, мусять бути застосовані заходи покарання. Нині такий атрибут як гауптвахта у військах відсутній, в Україні вона залишилася тільки одна – в Києві. За Статутом командир має право покарати правопорушника арештом терміном до 10 діб. Уявіть, його потрібно везти до Києва під конвоєм, а затим знову ж під конвоєм забирати. Тому як покарання використовуються штрафи, і вони досить суттєві. Раніше за зловживання алкоголем на службі штрафували на 1300 гривень, тепер ця сума становить 7300 гривень.

– Як ставляться до військових місцеві жителі в зоні АТО?

– На жаль, значна частина громадян навіть на підконтрольній Україні території Луганської та Донецької областей до нас ставиться неприязно. Причин тут багато, але найперша та, що люди звикли до покори місцевим «царькам», а не до поваги влади чи закону. На відміну жителів Київщини в них немає внутрішньої свободи. На мою думку, сепаратистів потрібно позбавляти громадянства України. З «вовчим квитком» такий громадянин буде не потрібний жодній цивілізованій країні.

– Ви часто буваєте на передовій. Яка нині там обстановка?

– Мінські угоди не працюють. Співвідношення російських «добровольців» і місцевих жителів в рядах сепаратистів, за даними розвідки, приблизно один до п’яти. Артилерійські підрозділи Росії розміщуються в межах кількох кілометрів чи кількох десятків кілометрів від лінії фронту і знаходяться там постійно. Те ж стосується і військових інструкторів, радників з Росії. В бій та на провокації ж кидають в основному місцевих, яких ніхто особливо не цінує і за бойові втрати серед яких ніхто з їхніх командирів за визначенням не відповідальний. «Гарматне м’ясо» росіяни не шкодують. Місцеві сепаратисти пішли воювати тому, що бідні та байдужі до свого здоров’я та життя.

– Коли повертаєтесь в розташування військової частини?

– 21 січня виїжджаю до Сум, а далі – куди буде наказ командира. Користуючись нагодою, хочу подякувати усім волонтерам, я не можу перелічити всіх персонально, щоб нікого не образити. Пам’ятайте, вісточки з дому приємні до щему в серці. Пишіть листи, присилайте дитячі малюнки, телефонуйте, бо це буває потрібніше воїну, аніж шматок хліба.