Вітчизняна конституційна юрисдикція. Стор. 22

 Ще раз про окремі правові проблеми судочинства в рішеннях єдиного органу конституційної юрисдикції

ОЛЕКСАНДР МИРОНЕНКО, суддя Конституційного Суду України у відставці, доктор філософських наук, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

У розглядуваний період чи не червоною ниткою у діяльності Конституційного Суду виявилися вердикти у справах щодо проблем правосуддя. Спостерігалася така тенденція й у другій половині 2013 року.

Хто цінніший: адвокат чи інший фахівець у галузі права?

11 липня 2013 р. КС ухвалив рішення у справі за конституційним зверненням фірми «Максима» щодо офіційного тлумачення положень ч.1 ст.59 Конституції, ч.1 ст.44 Господарського процесуального кодексу, яка ввійде в історію вітчизняної конституційної юрисдикції як «справа про відшкодування витрат на юридичні послуги в господарському судочинстві».

Автора звернення цікавили два питання: щодо судових витрат, які підлягають сплаті за юридичні послуги, надані не адвокатом, а іншим фахівцем у галузі права, та стосовно того, чи має суб’єкт звернення до господарського суду, у тім числі і юридична особа, право на відшкодування витрат на юридичні послуги, надані фахівцем у галузі права, у разі задоволення позову в господарській справі.

На підставі ретельного системного аналізу стст.1, 3, 8, 55, 59, 92 та 129 Конституції, позицій Суду,

сформульованих у рішеннях від 16.11.2000, 30.09.2009, стст.12, 79, 84, 88, 89 Цивільного процесуального кодексу, стст.16, 87, 90, 94—98 Кодексу адміністративного судочинства, стст.28, 44, 48, 49 Господарського процесуального кодексу, стст.118—120, 124—126 Кримінального процесуального кодексу, ст.10 закону «Про судоустрій і статус суддів», ст.2 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» КС в аспекті конституційного звернення роз’яснив, що положення ч.1 ст.44 ГПК в контексті ст.59 акта найвищої юридичної сили потрібно розуміти так, що до складу судових витрат на юридичні послуги, які підлягають відшкодуванню юридичній особі в господарському судочинстві, належать суми, сплачені такою особою, якщо іншого не передбачено законом, тільки за послуги адвоката.

Адвокати не могли бути незадоволеними

Це рішення досить жваво обговорювалося протягом тривалого часу в середовищі професійної юридичної спільноти як практиків, так і теоретиків. Опоненти докоряли Суду за встановлення «адвокатської монополії» на правову допомогу, особливо у сфері господарського судочинства, за несправедливий підхід до відшкодування витрат на юридичні послуги, надані неадвокатами, за забезпечення адвокатам «місця під сонцем». Прихильники рішення висловлювали задоволення з приводу підвищення «статусу адвоката». У центрі дискусій завжди перебували, з одного боку, юристи-адвокати, з другого — фахівці в галузі права, які не мали адвокатського статусу.

На наш погляд, розв’язання проб­леми вдосконалення правового регулювання у сфері надання юридичних послуг населенню перебуває не в площині компетенції єдиного органу конституційної юрисдикції, як і не в тому, хто візьме гору в цій справі — адвокати чи інші фахівці

в галузі права. Хороший фахівець в галузі права може надавати більш кваліфіковану допомогу, ніж посередній адвокат, і навпаки.

Водночас різні процесуальні кодекси по-різному регулюють питання участі адвокатів та інших фахівців у галузі права в судовому процесі та виплату їм витрат на судові послуги: КПК надає таке право виключно адвокатам, КАС і ЦПК — і адвокатам, і іншим фахівцям у галузі права, а ст.44 ГПК («Склад судових втрат»), окремі положення якої вимагав протлумачити заявник, узагалі не використовує поняття «правова допомога», про яку йдеться в ст.59 Конституції, й акцентує увагу саме на оплаті послуг перекладача, адвоката та ін. осіб.

Мабуть, саме тому, як здається, у мотивувальній частині рішення Суд зробив спробу розмежувати поняття «юридичні послуги», «послуги адвоката», «правова допомога», але до кінця цю справу не довів. Пам’ятаючи, що заповнювати навіть очевидні прогалини в законодавстві КС не може, він був змушений вдатися до буквального тлумачення закону, залишивши остаточне розв’язання проблеми саме законотворцю.

Захист заробітної плати

15 жовтня 2013 р. КС ухвалив ще два рішення з тісно пов’язаних між собою правових проблем за конституційними зверненнями громадян Людмили Присяжнюк та Юрія Дзьоби. Мабуть, розгляд обох клопотань можна було б об’єднати в одне провадження, але це не зменшує цінності обох рішень у справі захисту соціальних прав громадян.

У першому зі звернень ідеться про вимогу офіційного тлумачення положень ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю та стст.1 і 12 закону «Про оплату праці». Заявниця добротно обгрунтувала практичну необхідність в інтерпретації зазначених положень і поставила

перед Судом два конкретні запитання:

• чи охоплює поняття «належна працівнику заробітна плата» всі виплати, на які той має право, зокрема й за час простою, що стався не з вини працівника?

• чи обмежується строком позов­ної давності звернення до суду з позовною заявою про стягнення такої зарплати залежно від її нарахування роботодавцем?

КС, майстерно застосовуючи системний підхід, значно розширив коло нормативних актів як об’єкта тлумачення. До предмета інтерпретації, вказаного заявницею, були додані окремі положення стст.1, 3, 13, 43 і 55 Конституції, позиції Суду, сформульовані в рішеннях від 24.12.2004 та 12.01.2008, ст.1 Конвенції МОП «Про захист заробітної плати» 1949 р., ч.1 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 р., стст.257, 258 і 268 Цивільного кодексу, стст.1, 3 і 15 ЦПК, ст.2 закону «Про судоустрій і статус суддів», ст.94 КЗпП.

Тотожність понять «оплата праці» й «заробітна плата»

Ретельний аналіз зазначених положень дозволив Суду сформулювати такі позиції:

• поняття «заробітна плата» й «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності в сторін, котрі перебувають у трудових відносинах, прав і обов’язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, які мають настати в разі невиконання цих обов’язків;

• регулювання оплати праці незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій;

• обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться в ст.94 КЗпП і ст.1 закону «Про оплату праці», та гарантовані державою виплати, передбачені в ст.12 цього ж закону;

• праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов’язок роботодавця нараховувати йому вказані виплати, гарантовані державою, та виплатити їх;

• право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат, а тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовною заявою про стягнення належної йому заробітної плати.

Боронити недоторканність заробітної плати як основного джерела фізичного існування людини

Використовуючи сформульовані позиції як фундамент для резолютивної частини вердикту, Суд дійшов підсумкового висновку: в аспекті конституційного звернення положення ч.2 ст.233 КЗпП в системному зв’язку з положеннями стст.1 і 12 закону «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позов­ною заявою про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору й відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, зокрема й за час простою, який стався не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тісно пов’язаним, якщо не невідривним від проаналізованого рішення, виявився ухвалений у

той же день вердикт Суду у справі за конституційним зверненням громадянина Ю.Дзьоби. Він теж наполягав на офіційній інтерпретації тієї ж ч.2 ст.233 КЗпП, але в дещо іншому аспекті. Заявника цікавило насамперед питання, чи поширюється необмежений строк звернення працівника до суду з позов­ною заявою про стягнення належної йому заробітної плати на вимоги про стягнення не нарахованих роботодавцем сум індексації заробітної плати та компенсації працівникам утрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати.

Додаткові міркування КС щодо правових проблем оплати праці

Очевидно, об’єкт аналізу майже повністю збігався з об’єктом дослідження попереднього клопотання. Проте новий аспект інтерпретації, що мала стати немов доповненням до щойно наведеної, потребував формулювання деяких нових позицій. І КС це зробив:

• винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов’язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема шляхом регулювання оплати праці;

• кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам її частини у зв’язку з порушенням строків виплати, мають компенсаторний характер;

• як складова належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у

зв’язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги;

• при розгляді в позовному провадженні трудового спору про стягнення належної працівникові заробітної плати положення ч.2 ст.233 КЗпП підлягає застосуванню у випадках пред’явлення вимог про стягнення будь-яких виплат, що входять до структури заробітної плати, і застосування цих положень не пов’язане з фактом нарахування чи ненарахування роботодавцем спірних виплат.

У новому аспекті клопотання Суд дійшов підсумкового висновку: положення ч.2 ст.233 вказаного кодексу слід розуміти так, що в разі порушення законодавства про оплату праці людина має право звернутися до суду з позовною заявою про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати її частини у зв’язку з порушенням строків виплати як складових належної працівникові заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Можна сказати, що проаналізовані щойно обидва рішення КС відповідають засадам справедливості, добросовісності, розумності та іншим складовим принципу верховенства права. Залишається тільки сподіватися, що цей вердикт, дійсно спрямований на захист конституційних прав громадян, якщо й не кардинально змінить (це неможливо за нинішніх умов переважно штучно викликаної політичної та економічної кризи), то принаймні сприятиме більш ефективному подоланню ганебної мільярдної заборгованості по зарплаті з боку як держави, так і приватного сектору.

Розбіжність позицій Конституційного і Верховного судів

19 листопада 2013 р. КС ухвалив рішення за поданням ВС. Воно стало, мабуть, першим, коли єдиний орган конституційної юрисдикції не

задовольнив жодного з численних клопотань найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Ідеться про 7-ий з початку року вердикт із десяти справ, розглянутих Судом за цей період, що стосувався судочинства. У ньому йшлося про конституційність семи статей та ще трьох норм «Прикінцевих та перехідних» положень закону «Про судоустрій і статус суддів».

Верховний Суд уважав, що положення ст.103 («Звільнення судді з посади за станом здоров’я»), ст.109 («Звільнення судді з посади за його заявою про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням»), ст.131 («Стаж роботи судді»), ст.132 («Забезпечення житлових умов судді»), ст.135 («Соціальне страхування судді»), ст.136 («Вихідна допомога судді у зв’язку з відставкою»), ст.137 («Медичне обслуговування та санаторно-курортне лікування суддів та членів їх сімей»), пп.1 п.2 розд.ХІІ (про втрату чинності законом «Про статус суддів»), абз.4 п.3 та абз.4 п.5 розд.ХІІІ (про статус суддів, що переведені до інших судів або втратили адміністративні посади) закону «Про судоустрій і статус суддів» не відповідають ч.3 ст.22, чч.1 і 2 ст.24, чч.1, 2 і 7 ст.126, ч.1 ст.130 Конституції, оскільки обмежують гарантії незалежності суддів, установлені законом «Про статус суддів», не передбачають права суддів на відставку за станом здоров’я, зменшують розмір вихідної допомоги судді в разі виходу його у відставку, зменшують можливість отримання суддями та членами їхніх сімей медичної допомоги, встановлюють привілеї для окремої категорії суддів, порушують їх єдиний статус тощо.

КС уважно проаналізував наведені в поданні аргументи, позиції з порушених питань глави держави, Кабінету Міністрів, Міністерства юстиції, Вищої ради юстиції, вищих спеціалізованих судів, Вищої кваліфікаційної

комісії суддів, Ради суддів, Державної судової адміністрації, кількох парламентських комітетів, науковців харківської та одеської юридичних академій, відповідні положення Конституції та законів України й на цих підставах дійшов висновку, що стст.103, 109, 136 і 137, абз.4 п.3 та абз.4 п.5 розд.ХІІІ закону «Про судоустрій і статус суддів» є конституційними, а в частині, що стосувалася неконституційності стст.131, 132 і 135 та пп.1 п.2 розд.ХІІ цього ж закону, припинив провадження на підставі відсутності правового обгрунтування невідповідності зазначених положень актові найвищої юридичної сили.

На думку КС, Верховний Суд не довів загрози обмеження незалежності

При цьому КС сформулював кілька правових позицій, які мають збагатити карнавку історії вітчизняної конституційної юрисдикції:

• вихідна допомога, за своєю правовою природою, є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов’язків;

• вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов’язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю;

• парламент уповноважений установлювати вихідну допомогу та визначати її розмір;

• кошти, які отримують судді як вихідну допомогу, є одним із видів їхнього доходу, а тому

законодавець може розглядати їх як об’єкт оподаткування;

• відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та зумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді;

• наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді й гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання;

• звільнення судді з посади за станом здоров’я відбувається через погіршення його здоров’я, що не дає володареві мантії змоги протягом тривалого часу або постійно здійснювати свої повноваження;

• звільнення на такій підставі відбувається у разі, коли суддя не набув права на відставку;

• судді, звільнені з посади внаслідок неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я та на підставі подання заяви про відставку, мають неоднаковий правовий статус та різні умови соціального забезпечення;

• термін «суддя», використаний у положеннях ст.137 закону «Про судоустрій і статус суддів», стосується осіб, які перебувають на посаді судді, та суддів у відставці;

• збереження за суддями, які через законодавче встановлення меншої кількості суддів у ВС були переведені до складу інших судів загальної юрисдикції, а також за суддями, які обіймали адміністративні посади, що ліквідовані, належного їм відповідно до займаних посад рівня матеріального, медичного та соціально-побутового забезпечення не ставить їх у привілейоване становище порівняно з іншими суддями, оскільки в такий спосіб парламент

уможливив реалізацію ними гарантій, установлених законом «Про статус суддів» від 15.12.92.