Від наданих гарантій не відмовляються

Правовідносини щодо пенсійного забезпечення виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення. Про це мова йде в постанові ВСУ від 1.07.2104 №21-244а14, текст якої друкує "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

^{1 липня 2014 року м.Київ №21-244а14}

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Кривенка В.В., 
суддів: Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Особи 1 до Головного управління Пенсійного фонду в Закарпатській області про призначення пенсії,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2011 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до ГУ ПФУ, в якому просив: визнати неправомірними дії останнього щодо відмови йому у призначенні пенсії за вислугу років; зобов’язати відповідача призначити йому пенсію відповідно до п.«в» ст.12 закону «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9.04.92 №2262-XII, починаючи з 24.04.2011; стягнути з ГУ ПФУ 1000 грн. моральної шкоди.

На обгрунтування позову зазначив, що 28.12.2004 він був звільнений з військової служби відповідно до закону «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» від 15.06.2004 №1763-IV і тому йому з 24.04.2011 — дати досягнення ним 45 років — згідно з п.«в» ст.12 закону №2262-XII може бути призначена відповідна пенсія.

Міжгірський районний суд Закарпатської області постановою від 8.06.2011 позов задовольнив частково: визнав протиправною відмову відповідача у призначенні Особі 1пенсії за вислугу років та зобов’язав ГУ ПФУ призначити позивачу пенсію за вислугу років відповідно до закону №1763-IV та п.«в» ст.12 закону №2262-XII починаючи з 24.04.2011. В задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, дійшов висновку про протиправність відмови ГУ ПФУ щодо призначення Особі 1 пенсії за вислугу років у зв’язку з недосягненням останнім 45-річного віку на час звільнення із ЗСУ, оскільки досягнення зазначеного віку не пов’язане з моментом звільнення.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 24.10.2012 рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове — про відмову в задоволенні позовних вимог.

Вищий адміністративний суд ухвалою від 6.02.2014 рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін.

Касаційний суд, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що законом №1763-IV встановлено правові основи забезпечення соціального захисту військовослужбовців, які звільнятимуться у зв’язку зі скороченням чисельності ЗСУ в ході їх реформування, і згідно з п.11 ст.1 цього закону військово­службовцям, які звільняються зі ЗСУ у зв’язку з їх реформуванням, пенсія обчислюється при досягненні 45-річного віку й за наявності 15 років вислуги.

Пунктом «в» ст.12 закону №2262-XII [у редакції закону від 4.04.2006 №3591-IV «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців», чинній на час досягнення позивачем 45-річного віку та виникнення спірних відносин] передбачено, що пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за кон­трактом при досягненні 45-річного віку і за наявності в них вислуги 15 років, які звільняються з військової служби відповідно до закону №1763-IV.

Таким чином, касаційний суд дійшов висновку, що умовами для призначення пенсій за вислугу років особам, які звільнені з військової служби у зв’язку з реформуванням ЗСУ, є наявність вислуги 15 років та досягнення 45-річного віку при звільненні, а саме — на момент звільнення.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Особа 1 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом з підстави неоднакового застосування п.11 ст.1 закону №1763-IV та п.«в» ст.12 закону №2262-XII у подібних правовідносинах, в якій просить скасувати ухвалу ВАС від 6.02.2014 та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 24.10.2012, а постанову Міжгірського районного суду Закарпатської області від 8.06.2011 залишити в силі. На обгрунтування заяви додав копії судових рішень ВАС [постанову від 11.12.2012 та ухвалу від 25.04.2013 (№№К/9991/32927/12, К/9991/68083/12 відповідно)], які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування одних і тих самих норм матеріального права.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС уважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Особа 1 перебував на військовій службі в ЗСУ на офіцерських посадах і станом на 1.01.2005 досяг вислуги — 15 років 9 місяців і 13 днів.

Наказом начальника Генерального штабу ЗСУ від 28.12.2004 №380 відповідно до Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України, затвердженого указом Президента від 7.11.2001 №1053/2001, Особу 1 звільнено з військової служби у запас за пп.«г» п.63 (у зв’язку зі скороченням штатів) зазначеного положення у зв’язку з реформуванням ЗСУ.

Наказом командира військової частини А0332 від 31.12.2004 №35 позивач з 31.12.2004 виключений зі списків особового складу частини.

За інформацією 1 Особі 1 виповнилося 45 років, після чого він подав заяву про призначення пенсії.

Комісія відповідача рішенням від 27.04.2011 (протокол №7) відмовила Особі 1 у призначенні пенсії за вислугу років, керуючись ст.12 закону №2262-XII, а саме у зв’язку з тим, що на день звільнення позивач не досяг 45-річного віку.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах ВС, позиція суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, щодо часу виникнення правовідносин між сторонами та їх законодавчого регулювання грунтується на неправильному застосуванні ним норм матеріального права.

Законом №1763-IV встановлено правові основи забезпечення соціального захисту військовослужбовців, які звільнятимуться у зв’язку зі скороченням чисельності ЗСУ в ході їх реформування, та членів їхніх сімей.

Згідно з п.11 ст.1 цього закону (у редакції на час звільнення позивача зі служби та на час звернення за призначенням пенсії) військовослужбовцям, які звільняються зі ЗСУ у зв’язку з їх реформуванням, при досягненні 45-річного віку і за наявності вислуги 15 років пенсія обчислюється в розмірі 40% від грошового забезпечення із збільшенням цього розміру на 2% за кожний наступний рік, але не більше ніж 50% відповідного грошового забезпечення.

Статтею 3 цього ж закону дію вказаної норми поширено на військово­службовців, які звільнені з військової служби у зв’язку з реформуванням ЗСУ після 1.01.2004.

Законом №3591-IV (набрав чинності з 29.04.2006) внесено зміни до закону №2262-XII. Так, ст.12 викладено в іншій редакції, зокрема доповнено п.«в». У редакції, чинній і на час звернення Особи 1 за призначенням пенсії, згаданою нормою передбачено, що пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом при досягненні 45-річного віку і за наявності в них вислуги 15 років, які звільняються з військової служби відповідно до закону №1763-IV.

Пунктом 11 ст.1 закону №1763-IV (зі змінами, внесеними згідно із законом від 8.07.2011 №3668-VI «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», який набрав чинності з 1.10.2011) передбачено, що військовослужбовцям, які звільняються із ЗСУ у зв’язку з їх реформуванням, при досягненні 45-річного віку і за наявності вислуги 20 календарних років пенсія обчислюється в розмірі 50% відповідного грошового забезпечення.

Вирішуючи питання про застосування зазначених норм закону у часі, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС виходить із того, що згідно з ст.22 Конституції закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд неодноразово розглядав питання, пов’язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст.17 Конституції перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну

та інформаційну безпеку, а саме — у ЗСУ, органах Служби безпеки, міліції, прокуратурі, охороні державного кордону України, податковій міліції, Управлінні державної охорони, державній пожежній охороні, Державному департаменті з питань виконання покарань тощо (рішення КС від 6.07.99 №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та 20.03.2002 №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

Також у рішенні КС №5-рп/2002 зазначено, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державною права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей.

Виходячи із положень п.11 ст.1 закону №1763-IV та висловленого в рішеннях КС розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини щодо їхнього пенсійного забезпечення виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення.

Оскільки право на пенсійне забезпечення для осіб, які звільнені у зв’язку з реформуванням ЗСУ, при досягненні ними в майбутньому 45 років та наявності вислуги 15 років, було встановлено п.11 ст.1 закону №1763-IV, чинного на момент звільнення Особи 1, то зазначена норма зберігає юридичну силу як для позивача, так і для відповідача.

Станом на момент звернення за призначенням пенсії заявнику виповнилося 45 років, що в сукупності з відповідною вислугою років сформувало підстави для призначення пенсії.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 6.02.2012 (справа №21-322а11).

Оскільки суд касаційної інстанції неправильно визначив час виникнення спірних відносин і у зв’язку з цим помилився у застосуванні норм матеріального права, які їх регулюють, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до цього ж суду.

Заява Особи 1 щодо скасування Верховним Судом ухвали ВАС і постанови ЛААС та залишення в силі рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області задоволенню не підлягає. Установивши помилковість висновків суду касаційної інстанції, викладених в оскаржуваній ухвалі, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС позбавлена можливості прийняти нове судове рішення, оскільки відповідно до ч.2 ст.243 КАС Верховний Суд не наділений повноваженнями щодо скасування чи зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.237 цього кодексу.

Керуючись стст.241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 1 задовольнити частково.

Ухвалу ВАС від 6.02.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого п.2 ч.1 ст.237 КАС.